З 2010 року на кафедрі всесвітньої історії нашого факультету розпочав наукову та викладацьку діяльність доктор історичних наук, академік АН ВШ, відомий в Україні фахівець з середньовічної історії Олександр Головко. Олександр Борисович викладає студентам спеціальності „Історія„ курс „Галицько-Волинська держава в історії країн Центраньної та Східної Європи„, керує написанням бакалаврських, магістерських і аспірантських робіт. Пропонуємо Вашій увазі інтерв’ю з науковцем.
-Наші студенти знають переважно Вас як історика-науковця. Але у Вашій біографії був час, коли Ви залишили науково-дослідну роботу та зайнялись справами політичними, журналістикою. Що спонукало до цього кроку?
-Аби дати відповідь на це запитання, почну дещо здалеку. Після закінчення Харківського національного університету на мене чекали три роки роботи у школі. Працюючи в школі, виникло бажання займатись іншою справою, а саме викладанням у ВНЗ та, власне, науковою роботою. І через кілька років я, за запрошенням, пішов працювати сумісником у рідному університеті. Викладав історію і почав займатись науковою роботою. Саме наукова робота і призвела до першої кардинальної зміни в житті. У 1970-му році я вступив в аспірантуру в Києві при Інституті історії української Академії наук, яку досить вдало закінчив, підготувавши і захистивши вчасно кандидатську дисертацію. Після цього я упродовж довгого періоду займався саме науковою справою.
Набуття спеціальності історика в радянський час давало певні можливості для роботи в кабінетах влади. У той час політика була специфічна, оскільки вся система будувалася довкола КПРС, а тому багато хто з моїх однокурсників із певних кон’юктурних обставин хотів займатись саме історією КПРС. Це відкривало можливість відразу працювати у Вищих навчальних закладах, робити комсомольську і партійну кар’єру. Однозначно, що ці люди мали більш широкі можливості для кар’єрного зростання. Та були й ті, кого реально цікавила історія минувшини – справжня історія, як на мій погляд. Тоді спостерігався своєрідний процес у істориків: вони в певній мірі «ховались» від не дуже привабливого сьогодення шляхом реалізації прагнення займатись справжньою історією, працюючи в сфері археології або вивчаючи давню історію, період Середніх віків та інших періодів саме цивільної історії. Така ситуація була характерною і для мене. Не буду говорити, що це було спеціально, але так сталось і зі мною. Зазначу, що хоча я й був у комсомолі (як і переважна більшість молодих людей), але не був членом КПРС і до 1989 року активно політичними справами не займався. Та саме у 1989-му році відбувся внутрішній перелом, пов’язаний з поступовою суверенізацією України і тими процесами, які відбувались з проголошенням незалежності. Правду кажучи, я ніколи активно не прагнув бути лідером у політичних процесах, але так чи інакше брав участь у мітингах, які тоді досить часто відбувалися. І в цей же час почав займатись журналістикою. Оці два напрямки спочатку на рівні любительському з часом викристалізовувались все більше і більше. А згодом стали частиною моєї професійної діяльності…
– Розкажіть детальніше про ці два напрямки Вашої роботи.
– До набуття нових спеціальностей мене привела у значній мірі ситуація, яка спіткала, певно, кожну родину на початку 90-х років. В інституті, де я працював, і без того мізерну заробітну плату не виплачували, тому потрібно було займатись додатковими справами. Мені довелось опановувати нові професії. Це журналістика, а також робота прес-секретарем Всеукраїнського об’єднання «Нова Україна». Хоч на цій посаді я працював не довго, але це був величезний досвід. Це об’єднання на початку 90-х років було другою політичною силою після Народного руху України.
Першим кроком у журналістиці для мене стала стаття про конференцію, присвячену 500-річчю українського козацтва, написана мною для київської газети «Хрещатик».
У 1989-91 роках цікавився усіма процесами, які відбувались в нашій країні. У результаті чого стався дивовижний, навіть для самого себе, перелом. З цього часу я почав серйозно займатись журналістикою, писати статті на політичні теми, брати участь у політичних акціях, спілкуватись з людьми, які на той час прийшли у політику. Також зазначу, що під час одної з таких акцій я познайомився, а потім підтримував дружні стосунки з Яковом Яковлевичем Зайком, народним депутатом першого демократичного скликання. Тоді в 1990 році однозначно я не знав, що ми з паном Зайком візьмемо участь ще в багатьох політичних акціях, будемо мати безліч приємних бесід. На жаль, Яків Яковлевич загинув біля Верхньої станції метро «Хрещатик» під час подій 18 лютого 2015 р.
І вже в 1991 році я брав активну участь у виборах Президента України, причому на досить високому рівні, оскільки працював в штабі одного з кандидатів академіка Ігоря Юхновського.
З середини 90-х років моя робота була пов’язана з газетою «Регион» (не варто плутати її із славнозвісною партією). Газета була націлена на висвітлення подій, які відбувались в областях. Видання виступало критично відносно існуючої влади, особливо відносно діючого уряду Павла Лазаренка. У ній я працював редактором відділу політики упродовж 4-х років. У зв’язку з великою завантаженістю новою роботою, яка вимагала дуже багато часу, я по суті перестав займатись історією. У різний час, починаючи від 1989 р. і фактично до кінця 2012 р., я мав можливість спілкуватись з знаковими людьми, проте однозначно, що найбільш цікавим періодом такої взаємодії для мене були середина і друга половина 90-х років минулого століття. У той період журналістика була цікавіша: гостра, дискусійна, не була так заангажована на замовника, як зараз. А, головне, було досить багато талановитих журналістів, які чесно і з високим патріотизмом займались справою.
- Така робота це дійсно спілкування з непересічними людьми. Можете розповісти про такі знайомства?
– На превеликий жаль, наш депутатський корпус у Верховній Раді від скликання до скликання не стає кращим. У значній мірі це пов’язано з виборчими законами. Депутатський корпус дуже різний. Перше скликання початку 90-х років було як на мене найкращим. У нас присутня така тенденція в політиці, коли в парламент проходять ніби й нормальні люди, а з часом поступово перетворюються в те, що ми спостерігали з багатьма демократами, коли золотий телець підкорює їх повністю. А з цікавими людьми доводилось спілкуватись часто. Наприклад, була така людина, з якою я познайомився випадково. Коли В.А. Ющенко вперше прийняв присягу в стінах парламенту і виступав перед людьми з вікна Верховної Ради, я стояв біля нього, але хотів відступитись назад і раптом відчув, що наступив комусь на ногу. Повертаючись, аби вибачитись, побачив Святослава Вакарчука. Він дуже скромно сказав: «Нічого, нічого, нічого». Якщо чесно, то я тоді навіть не очікував, що Вакарчук стане народним депутатом. Свого часу я відповідав як технічний працівник за гуманітарну частину законодавства, яка опрацьовувалася в фракції «Наша Україна – Народна Самооборона». Була група депутатів, яка працювала з законами, що стосувались освіти, медицини, культури. І в цю групу також входив Вакарчук. Я можу сказати, що на кожне засідання він приходив підготовленим, у нього було багато ідей, він читав всі документи і серйозно до цього ставився. Слава Вакарчук – унікальна людина. І, коли він відмовився від депутатства, його рішення мене не здивувало. А його виступи під час Майдану показали його як великого патріота. Не випадково, що він зміг стати не просто кумиром молоді, а знаковою постаттю в Україні.
Також можу назвати людину, яка була арештована в радянський час за антирадянські погляди – Сергій Набока, творця одного з перших українських незалежних агентств УНІАН. Людина дуже цікава, спокійна, виважена, але, на жаль, його вже немає.
Не можу сказати, що в дружніх, але у приятельських відносинах був з Георгієм Ґонґадзе, оскільки у Верховній Раді було певне коло журналістів, які відвідували політичні заходи, прес-конференції тощо. У день після зникнення Георгія, коли мені повідомили про цю подію, я був шокованим, оскільки перед цим за днів десять ми з ним зустрічалися і спілкувалися. У той час ми в певній мірі працювали в одному політичному середовищі і часто обговорювали різні гострі політичні питання. Часто виникає питання з чим пов’язано вбивство Георгія Ґонґадзе. Я думаю, що певним політичним силам потрібно було знайти людину, для того щоб створити резонансний злочин і саме Георгій, можливо, став найбільш «привабливою» для цього постаттю. Він був високим, красивим, був одним з найбільш яскравих і неоднозначних людей, які не боялись нікому задавати незручні запитання. Я не думаю, що в нього були якісь компрометуючі матеріали, а просто потрібно було саме зробити резонансну справу. Цей епізод у певній мірі перекликається з убивством Бориса Нємцова. Здається, що його вбили не за підготовку певних матеріалів. До цього мають відношення сили, які прагнуть ще більше втягнути Путіна в шалену мілітарну гонку, антидемократичні процеси, але це звичайно ж мої припущення. Просто наголошую на тому, що у випадку з Гонгадзе спрацювали не тільки внутрішні сили, а й сили закордонні, яким було вигідно зробити невиїзним президента Кучму.
-Ваша політична діяльність була безпосередньо пов’язана з громадською діяльністю, проведенням різних акцій, заходів.
– Таких заходів було дуже багато. Так, 1999 р. мені довелось у певній мірі поєднати мої професії історика і політика в рамках новоствореної певної політичної структури, яку очолював тоді народний депутат Анатолій Матвієнко. Ми провели дуже цікаву акцію «Від столиці до столиці», яка поєднувала момент історичний та політичний. Ідеєю акції було об’їхати всі українські столиці, що ми й зробили за два тижні. Це був велосипедний проїзд. Ми побували в Батурині, Чигирині, ну звичайно в Києві. Загалом акція пройшла в шести областях. Коли відвідали Батурин, були неприємно вражені тим жахливим станом, у якому перебував палац Розумовських. Територія довкола нього заросла двометровим бур’яном і там паслися лише кози. Після завершення акції ми підняли питання щодо жахливого стану цієї унікальної пам’ятки і реставрація палацу таки відбулась. Зараз там знаходиться одна з державних резиденцій України. Ми займались багатьма подібними проблемами, що стосувались збереження історичних пам’яток. Але був один нюанс. Нас добре сприймало місцеве населення, але не надто приязним було місцеве начальство. Наприклад, коли ми були в Конотопі організовували дискотеку, то було зроблено все, аби ми не змогли провести захід (були відрізані дроти електрики, зникла міліція, довкола танцполу шниряли підозрілі постаті. Чому було саме так? Певно, тому, що це був рік президентських виборів, а ми активно виступали проти другого обрання президентом Леоніда Кучми.
Ще однією яскравою згадкою є подорож на яхтах від Києва до Севастополя, організована нами в 2000 році. Головною ідеєю цієї експедиції було відновлення великого дзвону, який зберігався в Херсонесі. Щоправда, нас відразу на територію, де знаходиться цей дзвін, не впустили, обґрунтовуючи це тим, що на території Херсонеського заповідника знайшли міни. Що звичайно ж було лише вигаданою причиною, точніше провокацією, та все ж нам вдалось оживити херсонеський дзвін.
Ще одна акція, яка вже більше пов’язана з моєю професією і місцем, де ми зараз перебуваємо. У 2001 році до 800-річчя з Дня народження Данила Романовича я запропонував провести акцію «Шляхами Данила Галицького». Вона розпочалась у місті Холмі в Польщі і набула міжнаціонального характеру. Завершилась акція в Кам’янці-Подільському – на крайньому сході тієї держави, якою керував Данило Романович.
– За період незалежності ми пережили два Майдани, яке Ваше ставлення до подій цих періодів?
– Ви прожили два Майдани, я пережив трішки більше. Дуже цікавими були події 1989-91 рр. Пам’ятаю той день, коли 16 липня 1990 року було прийнято Декларацію про державний суверенітет. Біля Верховної Ради відбувалось багато мітингів. Саме в цей день я вперше поспілкувався зі ще однією цікавою людиною. Не можу сказати, що він постійно викликав в мене симпатію, та все ж це цікава людина, яка сама себе зробила – Іван Степанович Плющ. До речі, в той день у повітрі почав витати намір перейменувати головну площу столиці, яка називалась Площею Жовтневої революції, на Площу Незалежності. Потім виникла ідея назви «Майдан Незалежності». І відтоді ця назва швидко розповсюдилась та вкоренилась.
Ще одним таким заходом було студентське голодування. Пам’ятаю, що в силу того, що я брав участь не тільки в політичних, але й у культурологічних громадських організаціях, мене запросили читати лекції з історії культури Русі в Консерваторії. Я прийшов в аудиторію, подивився на студентів і пожартував, сказавши, що всі порядні студенти зараз лежать на Майдані, а ви чому поприходили в аудиторії? Невдовзі було знайдено компроміс: ми домовились провести заняття, а після того разом піти на Майдан, підтримати студентів, які знаходились там. Можу сказати, що інколи робота в аудиторії з молоддю є важливою і для викладачів. У 1990 р. мені запам’яталися два брати-близнюки, які не дивлячись на молодий вік, вже тоді часто їздили за кордон на гастролі. Я їх запитав: «Хлопці, ви вже зараз такі відомі і водночас у Вас обмаль часу. Навіщо Ви ходите до мене на пари?» У відповідь вони сказали: «А ми вчимося не заради дипломів, а щоби не бути дурнями!!!». Зараз ці хлопці відомі не тільки у нас в країні співаки лауреати багатьох конкурсів, Заслужені артисти України солісти Національної опери Петро і Павло Приймаки. Але головне в них – вони справжні українські Патріоти.
Було багато акцій, які передували Майданам. Важливими були події 19-21 серпня 1991 року, коли відбувся сумно відомий ГКЧП. Я відчував в той час, що щось може статись в тоді ще єдиній країні – СРСР, але 19 числа, прийшовши на роботу, нічого ще не знав про події в Москві. А тут один «добродій» в коридорі мого рідного Інституту, зустрівши мене сказав: «Нарешті вас рухівців будуть «саджати». На що я йому сказав, що якщо така ситуація, то на роботі немає, що мені робити. І знайшовши знайомих журналістів, ми долучились вже ввечері до акцій, які відбулись тоді ж почалися на Майдані. А коли я вже прийшов додому, то старший син, а йому тоді було років 5, відкривши мені двері подивився і сказав: «Папа, ти додому прийшов, а я вже думав, що тебе в тюрму забрали». Отак було весело і трагічно. Наступного дня я пішов до Верховної Ради. Ми з громадським активістом, членом гельсинської спілки Анатолієм Ребром організували там мітинг. До мене підійшов чоловік і сказав, що нас фотографують якісь невідомі люди. На що я сказав: «Нехай фотографують, можливо вони це роблять в останній раз». Потім я виступив перед людьми, хоча й не надто часто проводив публічні виступи. Було відчутно, що прийшов час змін. Тоді відбулось таке полегшення і два дні цими речами я не займався. І вже 24-го серпня я був біля стін ВР, коли було проголошено Незалежність.
«Україна без Кучми» – потужна акція, яка саме після смерті Георгія Ґонґадзе була проведена з ініціативи журналістів, політичних партій та громадських організацій. Ця акція відбувалася в досить скрутну добу. Моїм товаришам прийшлося ночувати в наметах на Майдані Незалежності при морозі 24 градуси.
Що стосується двох Майданів 2004 і 2014 рр., то я дуже добре ставився і ставлюсь до цих виступів. У мене не було від них ніякого розчарування, бо я ними й не був безоглядно зачарований. Від першого Помаранчевого Майдану я не чекав надто багато. На той час працював у ВР і однозначно бачив, що люди при владі абсолютно не святі. Але є ті, в кого присутнє зерно українського духу і бажання робити щось добре для України. А є люди, для яких не існують принципів демократії, а в більшій мірі вони мають укорінені принципи бандитизму. Тому питання стояло навіть не в конкретній людині, не в Ющенкові. Головною була одна проблема – як буде розвиватися далі Україна?
І другий Майдан, по великому рахунку, не викликав величезних надій. Але важливим було те, що величезна частина людей після довгої паузи піднялася і почала боротьбу. І та боротьба свідчить, що українське суспільство не хотіло фашизації в дусі антидемократичному, реакційному, що могло би статися у разі поразки останньої революції. Я в меншій мірі, аніж у Помаранчевій революції, брав участь у цих подіях. Але все ж на мітинги ходив і в силу своїх можливостей допомагав будувати барикади. Коли відбулись розстріли, не можу сказати, що я перебував в ошаленіло-хороброму стані. Та все ж, ставлячи собі питання, чи варто іти на Майдан, думав, що громадянин має бути громадянином.
– І все ж, чому, пройшовши такий шлях, ми стоїмо перед тими ж проблемами?
– У цьому немає нічого дивного. Люди вважають, що щось відбувається, а потім все має йти, як воно йшло. Можна сказати, що та цивілізація і той спокій, які присутні в Західній Європі є результатом того, що упродовж десятиліть, а можливо й століть, починаючи з ХІХ століття люди, які не знаходились при владі, боролися і досі борються за свої громадянські права. Я вважаю, що допоки не буде активного громадянського супротиву, нічого й не зміниться. Це не означає, що мають бути конфлікти, але мають бути громадські, незалежні від держави і багатіїв. Тоді з наявністю такого суспільного спротиву та взаємодії всього населення і влади ми зможемо розбудовувати свою країну. У нас громадянське суспільство за роки двох революцій у значній мірі посилилось. Люди змінилися особливо зараз під час війни, яка зараз відбувається. Тобто, консолідація українського суспільства навколо національної ідеї, а саме ідеї розбудови гуманної цивілізованої України, демократичної держави з значними правами людей. Цей процес пішов, але знову ж він дуже не подобається ворогам України. Поки ти сам не будеш боротися, добиватися якихось успіхів, а не надіятись, що якийсь «дядя» на Сході або на Заході буде допомагати, є надія на зміни найкраще в майбутньому.
– Зараз все частіше лунає думка, що до влади мають приходити молоді люди. Нехай у них немає досвіду, але це люди з абсолютно іншим типом мислення. Чи погоджуєтесь Ви з цим?
– З приводу того, що мають прийти інші люди, однозначно. З приводу того, що до влади мають приходити люди не з особливими достатками теж однозначно. Але тут є такий негативний аспект. Річ у тому, що влада формується на підставі недосконалих законів, які дають можливість прийти до неї тільки багатим, або висувається від багатих людей. Що стосується молоді, так я не проти того, але не стверджую, що це має бути виключно молодь. До влади мають приходити порядні люди з певними життєвими ціннісними орієнтирами, які дійсно зможуть працювати. Певні зміни в ВР відбулись. Але я ставлюсь до сучасних політичних сил у владі зараз з пересторогою, оскільки всі вони з олігархічного угруповання проукраїнського ґатунку.
– Що Ви як історик порадите нашим студентам у майбутній професійній діяльності?
– Не так просто на це питання відповісти. Працюючи в школі, я виробив перше правило – не переносити свій поганий настрій, свої проблеми на інших людей. І от тепер студенти мені часом кажуть: «О, у Вас гарний настрій». Насправді ж це не завжди так, навіть коли я посміхаюсь чи жартую. Я постійно прагну не переносити особисте на інших… Ще одне правило – якщо хочеш щось реалізувати, не треба чекати мани небесної, а реально діяти. І не означає, що це правило стовідсотково спрацює, адже під лежачий камінь вода не тече. Ну і третє правило – треба любити ту землю, країну, де ти живеш. Бо, якщо ти не будеш любити те, що ти маєш, країну, у якій живеш, то не варто сподіватись на щось у майбутньому.
Ну а щодо професії історика, то для мене багато років прикладом є відомий історик, унікальний вчений, який працював у Франції, Марк Блок. Він написав багато теоретичних історичних праць. Одна з них так і називається «Апологія історика або ремесло історика». Я вважаю, що істориком може бути тільки патріот. Саме Марк Блок справді був патріотом своєї країни. Про що свідчить його участь у французькому Русі опору, за що він був розстріляний гестапівцями в 1944 р.
Професія історика, на перший погляд, трішки дивна і специфічна в порівнянні з роботою хіміка, фізика та інших людей, які займаються конкретними, реально існуючими справами. Історик, начебто, займається тим, чого вже немає. Люди, які вважають саме так, не бачать другої сторони роботи історика. Адже все те, що відбувається сьогодні, все те, що буде відбуватися завтра повністю знаходиться на підґрунті того, що відбувалось вчора. У роботі історика потрібно бачити дві складові. Одна частина – те, чого вже немає. А інша – той досвід, досягнення, яке здобули попередні покоління. І цей досвід реалізовується в те, що я називаю культурою в самому широкому розумінні. Тобто примітивно так кажучи, якби не було людини, яка зробила першу кам’яну сокиру, то не було б і сучасної цивілізації. Можна сказати, що ми стоїмо на плечах своїх предків. Статистика показує, що історик це та професія, за якою люди після закінчення ВУЗу в значній більшості не працюють. Але це той фах, який активній людині, яка прагне себе реалізувати розкриває великі можливості. Ніяка інша професія не дає такого досвіду, такого знання життя в тій мірі, як це робить історична освіта. Вона дає велику можливість реалізуватись. Ця реалізація полягає у великому спектрі занять. У цьому я переконався на власному досвіді.
Якщо говорити ширше, головним завданням університетської освіти є не тільки навчити людей знанням, а навчити людей ці знання здобувати. В останньому не менше, а може значно більше значення, ніж у першому. Освіта в школі і в університеті це початок великого навчання, яке продовжується у творчої, грамотної людини все життя.
– Що Вас пов’язує із нашим містом?
– Кам’янець-Подільський займає особливе місце в моєму житті. Ще в дитинстві я дізнався від батька, що його бабуся, полячка за національністю, була вихідцем з Кам’янця. У місто я почав закохуватися, коли читав книгу Володимира Беляєва «Стара фортеця» та дивився однойменний фільм. Хоч книга і фільм були створені на основі існуючої радянської ідеології, але романтику старовинного Кам’янця вони передали блискуче. Пізніше дуже цікаво було дивитися фільм Єжи Гоффмана «Пан Володиєвський», який показує головне місто-фортецю у вирі боротьби, що точилася в ХVІІ ст. Чимало я дізнався про Кам’янець від свого старшого колеги Ноя Самойловича Рашби, який все життя вивчав історію польсько-турецьких війн. На початку 80-х років в стінах Інституту історії в одному відділі я працював із вихованцем історичного факультету тоді Кам’янець-Подільського педагогічного інституту. 1984 року я познайомився з тоді іще аспірантом Інституту археології Василем Івановичем Якубовським, з яким у травні того ж року майже одночасно захистили кандидатські дисертації. У 1985 р. я вперше побував у Кам’янці і з того часу розпочинається історія моєї взаємодії з Перлиною Поділля, її чудовими людьми. У другій половині 90-х років я мешкав в одному гуртожитку з Миколою Борисовичем Петровим. Дуже жаль, що ця талановита і дуже приємна людина так рано пішла з життя. У 80 рр. я спочатку прочитав декілька статей, а потім познайомився з Валерієм Степановичем Степанковим, унікальною людиною і блискучим науковцем. З того часу ми стали друзями. Валерій Степанович у 2006 р. був опонентом на захисті моєї докторської дисертації. Нарешті в стінах Інституту історії я познайомився з Сергієм Анатолійовичем Копиловим, який після завершення Київського університету готував тут кандидатську дисертацію. У 2010 р. на запрошення тоді декана історичного факультету Кам’янець-Подільського університету С.А.Копилова я почав викладати спеціальний курс «Галицько-Волинська держава в історії Центрально-Східної Європи». У цьому році я прочитав його вже вп’яте…
