Епохальними подіями в історії незалежної України стали Помаранчева Революція та Революція Гідності. Вони виявилися тими індикаторами, які чітко окреслили стратегічний курс суспільно-політичного розвитку – прагнення до розбудови модерної європейської демократичної нації, держави та громадянського суспільства. Символічно, що обидві Революції розпочалися в один день – 21 листопада відповідно 2004 та 2013 рр., що навіть зумовило появу політичного жарту – «кожні десять років українці 21 листопада… виходять на Майдан».
Перша розвинулася як прояв протесту проти фальсифікацій другого туру президентських виборів, та довела дієвість демократичного протесту, підняла на якісно новий рівень громадянську та національну свідомість українців, але й одночасно породила завищені очікування щодо декларованих помаранчевими лідерами реформ. Швидких системних змін у політичній структурі влади та економіці країни не сталося, «бандити не сіли у в’язниці», як того вимагали популісти, пробуксовувала інтеграція в ЄС та НАТО. І найголовніше – стався розкол у помаранчевій коаліції.
Приводом для нових протестів, що отримали назву Революція Гідності, стало відтермінування урядом Азарова підписання Угоди про Асоціацію з Європейським Союзом, що фактично означало відмову від євроінтеграційного курсу та повернення до цілковитої орієнтації на Росію. 21 листопада 2013 р. розпочалися акції на Майдані Незалежності, рушійною силою яких була молодь. 28 листопада я з колегою – аспірантом Ростиславом Майором, був у Києві. Ми пройшлися урядовим кварталом й вразило те, що біля будівель, у дворах та на вулицях, що прилягали до Майдану Незалежності, бачив чисельні групи силовиків. А концентрувалися вони проти кількох тисяч молодих людей з відкритими, щирими, усміхненими обличчями. Тоді ми провели кілька годин біля Стели незалежності.
На жаль, наступні події підтвердили тривожні передчуття. Євромайдан розвивався за насильницьким сценарієм, з жорстокими діями силовиків. Вдосвіта 30 листопада 2013 р. спецпризначенці «Беркуту» розігнали кілька сотень людей, які в той час перебували біля Стели Незалежності. Це радикалізувало протест. 1 грудня відбувся «Марш мільйонів», який дав початок стаціонарного табору протестувальників. На відміну від 2004 р. вони вимагали не зміни персон, а радикальних реформ політико-економічної системи, глибокої й послідовної демократизації з пріоритетом волі та інтересів всіх громадян, а не окремих олігархів, груп чи державних лідерів. На даному етапі найбільш чисельною групою протестуючих стала середня вікова група.
Характерним було висхідне загострення протистояння, яке ініційовувала саме влада: 11 грудня відбулася нова спроба зачистки Майдану силовиками; 19 січня 2014 – початок зіткнень на вул. Грушевського через прийняття Верховної Радою 16 січня «диктаторських законів», спрямованих на придушення майданівського руху; 22 січня зафіксовані перші жертви серед протестуючих: Сергій Нігоян, Михайло Жизневський, Юрій Вербицький.
18-19 лютого відбулися побиття та вбивства демонстрантів акції «Мирний наступ» у районі Маріїнінського парку, кривавий штурм Майдану з підпалом будинку Профспілок, барикад. Апогеєм стало протистояння 20 лютого 2014 р. на вулиці Інститутській, в процесі якого беззбройних протестувальників розстрілювали снайпери. Лише за офіційними даними загинуло понад сто майданівців, які стали «Небесною сотнею». Близько тисячі осіб поранено.
Звістка про розстріли на Інститутській сколихнула країну. Цього ж дня в регіонах штурмували будівлі СБУ, МВС, прокуратури, а в Хмельницькому з приміщення СБУ пролунали смертельні постріли. Влада втратила контроль над силовими структурами, які були пасивними, або ж, під враженням кривавих подій, переходили на бік протесту. 22 лютого Верховної Ради відсторонила від виконання обов’язків відсутнього Януковича, який втік в Росію та призначила дострокові президентські вибори. Ці події стали лише початком випробувань, які продовжуються досі – анексія Криму Росією, збройний конфлікт на Донбасі, що по суті є черговою російсько-українською війною.
Болючим і дискусійним питанням є те, наскільки виправдалися сподівання на зміни, адже за перемогу в Революції Гідності була заплачена непомірно вища – кривава – ціна, ніж у Помаранчевій. У позитив необхідно зарахувати збереження державної незалежності, відновлення української армії, здобуття томосу, активізацію євроінтеграції. Але не стала всезагальною люстрація, немає бажаних революційних змін в політико-економічній системі, недостатніми є розслідування вбивств майданівців.
Український досвід підтверджує загальну закономірність світових революційних подій – їх учасники і сучасники завжди розчаровуються у своїх завищених очікуваннях. Але з точки зору історичного розвитку ефективність, результативність, і зрештою необхідність таких революцій, є безумовна, адже вони віддзеркалюють ціннісні злами у свідомості людей. Впевнений, що у майбутніх підручниках з національної історії, наші нащадки з висоти часу оцінюватимуть Помаранчеву Революцію та Революцію Гідності як події що заклали підвалини суспільно-політичного поступу України на десятиліття і навіть на століття.
Адріана Веркаш, Голова Ради
студентського самоврядування історичного факультету
Іван Боровець, кандидат історичних наук,
доцент кафедри всесвітньої історії.
